понеділок, 8 лютого 2016 р.


 Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи ж чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі

Євген Маланюк


  Від смерті Шевченка ніхто з українців не здобув собі більшого імені на всіх просторах України й ширшого розголосу між чужими, як Іван Франко. На це велике ім’я зложилися його небуденний талант і рідке багатство й різнорідність його діяльності й творчої праці.  Політика й поезія, публіцистика й філософія, новелістика й літературна критика, повість і історія, драма й етнографія, комедія й соціологія, література перекладів і редагування часописів — все те одночасно, всуміш стало полем його творчої праці та глибоких дослідів.   Франко був тим, хто серед найдикіших хащів пробивав шляхи для інших, був тим каменярем, який довгі літа лупав скалу безідейності, байдужості, тим ковалем, що клепав серця й сумління свого громадянства, був тим ідейним провідником, котрий вів народ в обітовану країну народного щастя і впав на тім шляху. Був у першу чергу громадянином. Розбуджував серед суспільності думки, кидав між неї нові кличі, вказував нові шляхи в політичнім та суспільнім житті.  Сам дивився на свою працю, як на твердий життєвий обов’язок.   Внесок Івана Франка до української літератури і культури загалом величезний, та й працював він не заради хоч би й найвищих нагород. Він був робітником на культурній ниві, і його вагомий доробок – понад 100 томів – не лише підняв цілі пласти національного життя, а й завдяки зверненню до загальнолюдських цінностей не втратив актуальності й донині. Іван Франко залишив по собі багатющу спадщину не лише рідною українською, а й німецькою, польською, російською, чеською мовами; його твори друкувалися в багатьох європейських газетах, часописах, енциклопедичних виданнях, різноманітних збірниках тощо.

Обличчя української історії              


Немає коментарів:

Дописати коментар